Особисте життя Івана Франка, так само як і його літературна та громадська діяльність, було надзвичайно насиченим та яскравим. Хоча він не був завидним нареченим, харизмою та винятковим ліричним талантом Франко підкорював жіночі серця. Між творчою працею та активним суспільним життям він закохувався, шукав взаємності та прагнув створити щасливу сім’ю. Проте, його особисті наміри не завжди здійснювалися, і митець завершував своє життя тяжко хворим, самотнім.
Втрата найближчих людей заклала в його свідомості зв’язок між любов’ю та смертю, і він намагався уникати надто сильних емоційних прив’язаностей. Як стверджують дослідники, у житті Франка було чимало жінок, але шедеври його інтимної лірики присвячені саме трьом.
Перше кохання: Ольга Рошкевич
Силу справжніх почуттів Іван Франко відчув ще в юності до Ольги Рошкевич, сестри свого близького друга. Вона була розумною, освіченою та вродливою. Саме їй присвячений ІХ вірш зі збірки «Зів’яле листя»: «Розвійтеся з вітром, листочки зів’ялі, незгоєні рани, невтішні жалі…»
Ольга Рошкевич, донька священика, була першим коханням поета, «несміла, як лілея біла, з зітхання й мрій уткана». Вони познайомилися, коли Франко, ще будучи студентом університету, прийшов у гості до її брата. Між ними спалахнуло кохання, але два арешти Франка за участь у демократичному гуртку поклали край його планам одружитися з Ольгою. Батьки дівчини заборонили їм не лише зустрічатися, але й листуватися.
Сам Франко згадував, що, незважаючи на всі перешкоди, їхні стосунки тривали близько десяти років. Вони продовжували листуватися навіть після того, як Ольга вийшла заміж за отця Володимира Озаркевича. Свого первістка вона назвала Іваном. У листах до Франка вона писала: «Не думай, що я за тебе забула! Ти мені ніколи з думки не зійдеш — все буде тісно пов’язане з тобою, твоєю роботою, твоїми думками».
Окрім листів, були й таємні побачення за селом. Ольга зав’язувала стрічки на деревах у лісі, щоб коханий знав, куди йти. Незабаро про дівчину шепотілося все село, адже батько лютував, що попівна так себе компрометує. На схилі віку перша кохана Франка мешкала неподалік від нього у Львові, проте завжди уникала зустрічей. Перед смертю Іван Якович просив її покликати, щоб попрощатися, але Ольга не прийшла. Вмираючи, вона заповіла покласти їй під подушку в труну його листи.
Друге кохання: Юзефа Дзвонковська
Другим коханням Франка була полька-шляхтянка Юзефа Дзвонковська. Вони познайомилися у Станіславові (нині м. Івано-Франківськ). Молоді люди тривалий час листувалися, але на всі залицяння Франка Юзефа незмінно відповідала відмовою.
За однією з версій, дівчина розуміла, що поет значно нижчий за неї за соціальним статусом. За іншою – вона знала, що невиліковно хвора. І справді, Юзефа померла від туберкульозу, не доживши до 30 років.
Надзвичайно важливим є те, що найкращі ліричні твори Франка зі збірки «Зів’яле листя» та повість «Маніпулянтка» були присвячені не Ользі Рошкевич і не Юзефі Дзвонковській. У робочому кабінеті Івана Франка висів портрет «Дівчина з маком у волоссі», який, як припускають, зображує саме Юзефу Дзвонковську.
Третє кохання: Целіна Журовська
Третє кохання Франка також була полькою – Целіна Журовська (пізніше Зиґмунтовська). Поет зустрів її на пошті, де вона працювала касиром. «За саме серце вхопила мене, і смокче кров, і геть спокій жене», — писав він про неї у вірші.
Вражений її красою, Іван постійно шукав з нею зустрічі. Не маючи адресатів для листування, він писав листи сам собі, щоб частіше відвідувати пошту. Згодом почав вкладати у власну кореспонденцію листи до Целіни та вірші, присвячені їй. Вечорами він чекав її на вулиці та переслідував на відстані. Однак, вона прямо дала зрозуміти, що такий кавалер її не цікавить.
Пізніше Журовська стала дружиною поліцейського комісара Здіслава Зиґмунтовського, у них народилося двоє дітей. Попри це, доля ще не раз зіштовхувала її з Франком.
Шлюб з Ольгою Хоружинською
Хоча Каменяр писав, що йому «тричі являлася любов», жінок у його житті було значно більше. Коли поетові було майже 30, він усе ще не міг знайти собі пару. У Києві він познайомився з вродливою та енергійною випускницею Харківського інституту шляхетних дівиць, яка знала кілька іноземних мов та неймовірно грала на фортепіано. Їх познайомила Ольга Косач, мати Лесі Українки.
Якщо Франко лише зацікавився нею, то Хоружинська щиро закохалася у поета. Всупереч запереченням рідні, вона вийшла за нього заміж, вважаючи, що саме вона зможе врятувати Франка від «дурного й жорстокого світу».
«З теперішньою моєю жінкою я одружився без любові, а з доктрини, що треба оженитися з українкою (себто наддніпрянкою), і то більш освіченою курсисткою… Но то дарма. Судженої і конем не об’їдеш», — писав Франко.
За 30 років спільного життя Франко присвятив дружині лише один вірш. У Ольги все частіше траплялися неврози на тлі ревнощів, адже вона мала спадкову схильність до психічних розладів. Хвороба прогресувала.
Останньою краплею стала загибель старшого сина Андрія: камінь, кинутий у Франка, влучив юнакові у скроню. Ольга потрапила до психіатричної лікарні, з якої вийшла лише у 1919 році.
Сімейні драми та останнє кохання
Пережита сімейна драма знову кинула Франка в обійми Целіни Журовської. Цього разу вона була пані Зиґмунтовською, вдовою з двома дітьми. Письменник прийняв її. Час, проведений разом, показав, що Целіна ніколи не була йому близькою людиною. Франко з полегшенням зітхнув, коли вона покинула його будинок, остаточно переконавшись, що любив він не її, а мрію про неї.
Останні роки та заповіт
Іван Франко не дожив до свого шістдесятиріччя лише три місяці. У травні 1916 року його не стало. Він помирав тяжко – поряд не було ні коханої жінки, ні дітей.
17 липня 1941 року померла Ольга Франко. Поряд з нею також не було нікого з рідних. Це були перші дні німецької окупації Львова. Свого чоловіка вона пережила на 25 років.
Коли ховали Івана Яковича, планувалося, що його дружину поховають в одній могилі з ним. Однак, через скульптурну композицію, споруджену у 1933 році на могилі, це стало неможливо, тому Ольгу Федорівну поховали трохи віддалік.
Як писав літературознавець Ярослав Грицак:
«…у кінцевому ж рахунку і Франко, і Хоружинська схильні були вважати своє одруження катастрофою, що було розплатою за шлюб без любові, а з доктрини».
