Передача влади в Росії: персоналістський режим без плану
Президент Росії Володимир Путін створив жорсткий персоналістський режим, який, однак, не має чіткого плану на майбутнє чи визначеного наступника. Ця ситуація, як зазначає видання Foreign Affairs, може призвести до повторення боротьби за владу, подібної до тієї, що розгорнулася в СРСР після смерті Йосипа Сталіна, несучи загрозу внутрішніх конфліктів для Росії.
Путін вибудував систему, де передача влади залишається невизначеною. Рано чи пізно він залишить посаду – чи то через природні причини, чи через відмову від влади. Однак сценарій подій після цього залишається туманним: можлива як поспішна передача влади, так і хаотичне протистояння між елітами, що роками були відсторонені від вищих державних посад, або ж подальший занепад країни під керівництвом чинної геронтократичної верхівки.
Геронтократія та кадровий застій: виклик для наступності
Проблема наступництва в Росії виходить за межі особистої долі Путіна. Вона пов’язана також із неминучим відходом покоління чиновників і силовиків, які формують найближче оточення автократа та досі обіймають ключові державні посади. Значна частина людей, здатних впливати на вибір майбутнього керівника країни, є ровесниками Путіна. Саме їхній відхід із політичної сцени матиме визначальне значення, адже вони зосередили у своїх руках контроль над інституціями, які відіграватимуть головну роль у процесі передавання влади.
Найближче оточення Путіна допомогло йому зміцнити власний режим і забезпечити його стабільність. Водночас ця модель фактично відсунула молодші покоління від великої політики, позбавивши їх можливості здобути авторитет серед впливових діячів і набути досвіду, необхідного для майбутнього керування державою. Через блокування природної зміни поколінь у російській владній системі виник серйозний кадровий застій.
У результаті значно молодші представники еліти, зокрема родичі найближчого оточення Путіна, можуть оминути чиновників віком 50-60 років, які вважають себе природними претендентами на роль спадкоємців автократа. Оскільки російська верхівка старіє разом із самим Путіним, немає жодної впевненості, що вона зможе контролювати процес передавання влади або стримати накопичені амбіції молодших представників еліти, щоб вони не призвели до внутрішнього конфлікту.
Формальний порядок і реальні механізми: конституційні норми проти кулуарних домовленостей
Передавання влади в Росії формально має відбуватися відповідно до Конституції, яка передбачає проведення дострокових президентських виборів упродовж трьох місяців після того, як глава держави залишить посаду. Водночас Основний закон не дає відповіді на запитання, хто саме отримає перевагу в цій боротьбі та стане наступним керівником країни. Як і після смерті Сталіна в СРСР, вирішальне значення матимуть кулуарні домовленості та рішення вузького кола представників владної верхівки.
Нинішня ситуація відрізняється тим, що багато людей, які сьогодні можуть визначати майбутнього президента РФ або самі претендувати на цю роль, значно старші за тих, хто змагався за владу після Сталіна. Через це існують сумніви, що вони матимуть достатньо сил, енергії та ясності мислення для керування складним процесом зміни влади. Якщо літні союзники Путіна залишатимуться на своїх посадах до моменту його відходу, вони можуть не встигнути підготувати нове покоління керівників і забезпечити безболісний перехід — так само, як і сам диктатор не підготував власного наступника.
Путін протягом усього свого правління уникав як призначення потенційного наступника, так і створення зрозумілого механізму передавання влади. Партія «Єдина Росія», яка формально є правлячою, ніколи не виконувала функцію підготовки нового лідера. Її головне призначення полягало у формуванні корпусу лояльних депутатів і чиновників, зокрема в парламенті. Водночас російська Конституція не передбачає посади віцепрезидента, що позбавляє необхідності заздалегідь визначати офіційного спадкоємця.
Відповідно до Конституції РФ, якщо президентська посада стає вакантною, обов’язки глави держави до проведення виборів виконує прем’єр-міністр. Однак Путін навмисно призначав на цю посаду політиків, які не мали власної потужної політичної опори та не могли стати самостійними центрами впливу. Через це вони не сприймаються як очевидні кандидати на найвищу посаду. Так, чинний прем’єр Михайло Мішустін не має власної політичної команди, тому навіть статус виконувача обов’язків президента навряд чи забезпечив би йому перемогу на виборах.
Єдиною спробою Путіна випробувати модель передавання влади стала підтримка Дмитра Медведєва на президентських виборах. Навіть за президентства Медведєва Путін зберігав вирішальний вплив, а вже 2011 року, ще до завершення президентської каденції Медведєва, диктатор оголосив про намір повернутися до Кремля. Після цього Медведєв поступово був відсунений на другорядні політичні ролі. Путін не зробив жодного кроку, який би вказував на підготовку наступника. Натомість він обрав іншу модель — максимально довго залишатися при владі, спираючись на вузьке коло союзників похилого віку, які так само десятиліттями утримують свої посади.
Сталінська паралель: «селекторат» як вирішальний фактор
Росія вже не вперше стикається з проблемою передавання влади. Подібна криза виникла і в 1950-х роках після смерті Сталіна, який також не залишив чітко визначеного наступника. Попри суттєві відмінності між сучасною Росією та радянською партійно-державною системою сталінської епохи, між цими періодами простежуються важливі паралелі. Як і тоді, вирішальний вплив, найімовірніше, матиме так званий «селекторат» — вузьке коло осіб, які займають ключові державні посади, здатні боротися за владу та визначати, хто стане новим лідером країни. Саме механізми формування цієї еліти, її внутрішня координація та боротьба за вплив визначають перспективи майбутнього транзиту влади.
Конституційні норми лише встановлюють формальний порядок тимчасового передавання повноважень, але не дають відповіді на питання, хто зрештою очолить державу. Вирішальним чинником залишаються люди, які входять до складу цього селекторату.
Після смерті Сталіна 1953 року формальним наступником став Георгій Маленков, який очолив Раду міністрів — посаду, близьку за функціями до сучасного прем’єр-міністра. Однак його політичні позиції були недостатньо міцними. Незабаром замість одноосібного керівництва сформувався своєрідний тріумвірат, до якого також увійшли керівник спецслужб і МВС Лаврентій Берія та міністр закордонних справ В’ячеслав Молотов. До кола селекторату належали ще троє впливових діячів: секретар Комуністичної партії Микита Хрущов, голова Президії Верховної Ради Климент Ворошилов, який фактично виконував функції глави держави, та заступник міністра оборони, герой війни Георгій Жуков. Ігнорувати їх було неможливо, адже саме вони контролювали найважливіші державні інституції.
Усередині цього кола швидко розгорнулася боротьба за вплив. Уже через чотири місяці після смерті Сталіна інші члени селекторату, побоюючись надмірного посилення Берії, заарештували його просто під час засідання, а згодом стратили. Поступово перевагу здобув Хрущов, який використав контроль над партійним апаратом для зміцнення власних позицій. Це дозволило йому призначати лояльних людей на ключові партійні посади, формувати політичний порядок денний і поступово перегравати своїх конкурентів у величезній бюрократичній системі КПРС. Водночас шлях до повної влади був тривалим: протягом кількох років Хрущов був змушений ділити вплив із Молотовим, Маленковим та іншими представниками керівництва. Лише 1957 року він остаточно встановив контроль над владою, спираючись на підтримку нижчих партійних комітетів та інших органів управління. Перемога Хрущова закріпила домінування партійної верхівки над іншими державними структурами та остаточно зміцнила особисту. Отже, після смерті Сталіна боротьба за керівництво країною тривала кілька років і точилася між найвпливовішими представниками радянської верхівки.
Їхній вплив ґрунтувався як на особистих зв’язках і близькості до Сталіна, так і на формальних повноваженнях, пов’язаних із керівництвом ключовими державними інституціями. Попри те що в умовах політичної невизначеності багато хто прагнув просунутися кар’єрними сходами, лише вузьке коло представників найвищої еліти мало достатньо неформального впливу й офіційної влади, щоб стати частиною селекторату. Під час боротьби за владу після смерті Сталіна формальні конституційні механізми Радянського Союзу були лише основою, в межах якої точилося неформальне політичне суперництво.
Хто увійде до майбутнього «селекторату»?
Імовірно, подібний сценарій розгорнеться і після відходу Путіна. Як і в сталінську епоху, вирішальними фігурами у період між залишенням ним влади та проведенням президентських виборів можуть стати політики зі схожим статусом. Найбільший вплив матимуть ті, хто поєднує формальні повноваження з міцними особистими зв’язками, а не володіє лише одним із цих ресурсів.
Коло політичних діячів, які мають достатньо впливу, щоб увійти до майбутнього селекторату, залишається доволі вузьким. До нього можуть належати спікери Держдуми та Ради Федерації, прем’єр-міністр, керівник Адміністрації президента, секретарі Державної ради й Ради безпеки, директор ФСБ, міністр оборони, а також, хоча й із меншою ймовірністю, міністр фінансів і голова Конституційного суду. Переговори щодо майбутнього наступника значною мірою залежатимуть від того, хто саме обійматиме ці ключові посади в момент, коли питання передавання влади стане актуальним.
Передбачити, хто вступить у боротьбу, а хто залишиться осторонь до відходу Путіна, майже неможливо. Водночас кадрові рішення, ухвалені задовго до цього, вже окреслили коло потенційних претендентів. Оскільки більшість цих посад досі займають давні союзники Путіна похилого віку, саме вони вже зараз впливають на процес формування майбутньої системи наступництва, відтісняючи потенційних конкурентів і, цілком імовірно, залишаючись при владі навіть у перехідний період.
Водночас певні переваги можуть отримати молодші представники політичної верхівки, які прагнуть не лише зберегти свої нинішні позиції, а й очолити країну в майбутньому. Російські журналісти давно обговорюють можливість висунення 53-річного секретаря Державної ради та ексохоронця Путіна Олексія Дюміна. Серед потенційних кандидатів також називають 62-річного голову Держдуми В’ячеслава Володіна, 60-річного Мішустіна та 64-річного першого заступника керівника Адміністрації президента Сергія Кирієнка, який курує внутрішню політику й, за оцінками експертів, має широку мережу особистих контактів.
Міжпоколіннєвий конфлікт та ризики хаосу
Багаторічний застій у верхівці путінської системи фактично зруйнував природний механізм кар’єрного зростання. Через обмежені можливості для просування покоління чиновників віком 50-60 років роками залишалося на другорядних ролях, працювало в регіонах або в міністерствах, віддалених від реальних центрів ухвалення рішень. Подібна ситуація склалася і в російській армії: керівництво Генерального штабу, яке відповідає за ведення війни, переважно складається з літніх військових, тоді як багато командирів на фронті є значно молодшими.
Кар’єрне просування виявилося настільки загальмованим, що представники молодшого покоління зі старих еліт уже почали отримувати високі бюрократичні посади, фактично оминаючи проміжне покоління чиновників. Так, син помічника президента Миколи Патрушева, син банкіра-мільярдера Юрія Ковальчука та молодший двоюрідний брат Путіна вже стали міністрами або заступниками керівників державних структур, швидко отримавши впливові посади без значного попереднього досвіду. Така практика породжує невдоволення серед представників російської політичної еліти, адже досвідчених чиновників дедалі частіше обходять під час кадрових призначень.
Що довше Путін утримує геронтократичну верхівку на чолі ключових державних інституцій, то вищим стає ризик міжпоколінного конфлікту. Те, наскільки держава дозволяє новим поколінням політиків просуватися службовими щаблями, безпосередньо впливає на стійкість політичної системи. Поступове оновлення керівних посад мотивує молодших амбітних представників еліти залишатися відданими режиму, вибудовувати стосунки зі старшими впливовими діячами та здобувати довіру тих, хто реально визначає політичний курс.
Якщо ж молодші чиновники роками залишаються відстороненими від ухвалення рішень, система поступово втрачає стійкість. Представники старої гвардії старітимуть, їхня працездатність знижуватиметься, а це неминуче призведе до появи великої кількості вакантних посад. Коли такі кадрові зміни все ж відбудуться, вони можуть стрімко піднести до влади людей, які майже не взаємодіяли з нинішніми керівниками, не мають достатнього рівня взаємної довіри й не контролюють інституції, які їм доведеться очолити. Чиновники, чиє кар’єрне зростання роками стримувалося, можуть опинитися на керівних посадах без належного досвіду управління. Інший сценарій — боротьба між незадоволеними представниками еліти за несподівано звільнене впливове крісло. Усе це створює ризики хаосу та підвищує ймовірність серйозних помилок у процесі передавання влади.
Інакше кажучи, що довше геронтократична верхівка Росії контролює інституції, які мають політичну легітимність, конституційні повноваження, доступ до ресурсів і власні мережі лояльності, то менш імовірним стає впорядкований перехід влади до нового президента. Політики, які нині розглядають себе як головних претендентів на керівництво країною після Путіна, неминуче зіткнуться з конкуренцією з боку інших діячів, які роками чекали на свій шанс, але так і не отримали необхідного управлінського досвіду. Навіть якщо Путін і надалі залишатиметься при доброму здоров’ї, кожне кадрове призначення в його найближчому оточенні дедалі більше перетворюватиметься на предмет жорсткої боротьби між численними претендентами за місце в потенційному селектораті. Накопичене за роки невдоволення та фрустрація лише посилюватимуть прагнення цілого покоління чиновників скористатися будь-якою нагодою для просування. Через це майбутнє російської політики, найімовірніше, визначатиметься не стабільністю й передбачуваністю, а наслідками функціонування системи, яку Путін будував так, ніби вона мала існувати вічно.
