Секретна місія: Повернення радянського золота з глибин Баренцевого моря
Майже 40 років злитки радянського золота пролежали на дні моря, чекаючи на свою долю. Їхня історія розпочалася у 1942 році, коли британський корабель HMS Edinburgh, навантажений дорогоцінним вантажем, прямував із Сполучених Штатів до Радянського Союзу. Цей вантаж був частиною оплати за військові матеріали, що були критично важливими для перемоги у Другій світовій війні. Однак доля розпорядилася інакше: корабель став жертвою атаки німецьких сил, затонувши у холодних водах Баренцевого моря. На його борту залишилося 465 золотих злитків, що оцінювалися у значну суму.
Як зазначається у матеріалі Popular Mechanics, ці злитки пролежали на глибині близько 240 метрів майже чотири десятиліття. Лише у 1981 році смілива та надзвичайно складна рятувальна операція, яку згодом назвали «порятунком століття», дозволила підняти значну частину цього дорогоцінного вантажу.
Трагічна подорож HMS Edinburgh
28 квітня 1942 року HMS Edinburgh вирушив із Радянського Союзу до США. Його місією було транспортування золота, яке слугувало оплатою за необхідні для ведення війни товари та обладнання. Однак через кілька днів після виходу в море, корабель та його конвой були виявлені німецькою авіацією. В атаці брали участь німецькі підводні човни та три есмінці Kriegsmarine. Два торпедні удари припали по Edinburgh, завдавши йому серйозних пошкоджень. В результаті нападу загинуло 58 членів екіпажу, а близько 750 людей вдалося врятувати.
Інші кораблі конвою намагалися відбуксирувати пошкоджений Edinburgh до порту. Проте, після чергової атаки стало зрозуміло, що шансів врятувати судно вже не було. Конвой прийняв важке рішення затопити корабель, щоб він не потрапив до рук ворога. Разом із HMS Edinburgh на дно Баренцевого моря вирушив і його цінний вантаж.
Вантаж був застрахований за договором War Risks Insurance, укладеним у 1942 році радянською торговельною делегацією у Лондоні. Це означало, що пошук золота не став негайним пріоритетом одразу після трагедії.
Довгий шлях до порятунку
Перший контракт на підйом золота було укладено ще у 1954 році. Однак, ця спроба була відкладена з кількох причин. Радянський Союз висловлював певні побоювання щодо можливого порушення місця поховання загиблих моряків, а також існували сумніви у технічній можливості проведення таких складних робіт на великій глибині.
Про втрачене золото знову заговорили наприкінці 1970-х років. Тоді британський рятувальник Кіт Джессоп зібрав консорціум, до якого увійшли британська компанія Wharton & Williams, німецька Offshore Services Association та британська морська геодезична компанія Racal-Decca. Цей консорціум отримав від британського уряду контракт на умовах “немає результату — немає винагороди”. Це означало, що команда не отримала б жодної компенсації, якби золото не було знайдено. У разі успіху їй належало 45% від вартості піднятого золота.
Першим завданням було точно визначити місце затоплення HMS Edinburgh. Команда ретельно вивчила свідчення тих, хто вижив під час трагедії, історичні документи та інформацію, отриману від норвезьких рибалок, які повідомляли, що їхні сітки регулярно чіплялися за щось на певній ділянці моря.
У квітні 1981 року розпочалися масштабні пошуки з використанням найсучаснішого на той час обладнання – ехолокації та сонара. 14 травня дистанційно керований підводний апарат дозволив провести огляд уламків. Дослідники дійшли висновку, що вони знайшли саме HMS Edinburgh. Корабель лежав на лівому борту, але, на загальний подив, загалом залишався у досить хорошому стані, незважаючи на глибину та роки, проведені на дні.
Для детальної підготовки операції команда вивчила конструкцію однотипного корабля – HMS Belfast, який на той час зберігався у Лондонському Імперському військовому музеї. До кінця серпня водолази та спеціальна група забезпечення були повністю готові до занурень.
“Морський еквівалент висадки на Місяць”
На місце проведення робіт прибула команда на судні Stephaniturm. За ходом операції також уважно спостерігали представники як британського, так і радянського урядів. Операція була надзвичайно складною та небезпечною, головним чином через велику глибину та крижану воду Баренцевого моря.
Водолази працювали у спеціальному контрольованому середовищі, де могли перебувати до 30 днів. Це дозволяло підтримувати необхідний тиск та значно зменшувати ризик виникнення декомпресійної хвороби. Для дихання використовували унікальну суміш гелію та кисню, що запобігала азотному наркозу, який може виникнути на таких глибинах.
Спочатку планувалося проникнути всередину корабля через отвір, що утворився від торпеди. Однак, цей прохід виявився повністю заблокованим уламками. Тому водолазам довелося вживати радикальних заходів: прорізати корпус судна та протягом тижня пробивати шлях до приміщення, де зберігалося золото. Ситуацію ускладнювала наявність боєприпасів, які залишалися всередині корабля.
Рік Вортон з Wharton & Williams у розмові з The Scotsman у 2010 році згадував про цю операцію:
Це було морським еквівалентом висадки на Місяць.
Він називав цю операцію найбільшим пошуком скарбів XX століття.
Тріумф і розподіл
Після тижнів напруженої роботи під водою, 16 вересня 1981 року, 27-річний водолаз Джон Россієр передав по радіо повідомлення, на яке команда чекала десятиліттями.
Я знайшов золото! Я знайшов золото!
Злитки піднімали на поверхню по 40 штук за допомогою спеціальної металевої клітки. Кожен злиток важив близько 23 фунтів, що становить приблизно 10,4 кг. Врешті-решт, команді вдалося дістати із затонулого корабля 431 із 465 золотих злитків. Через різке погіршення погодних умов операцію довелося припинити.
Підняте золото було розподілено між учасниками операції, Радянським Союзом та британським Міністерством торгівлі. Консорціум отримав 161 злиток. Британська частина золота була передана до Банку Англії, а значну її частину згодом переплавили на Королівському монетному дворі для виготовлення золотих монет.
Проте, на цьому історія не закінчилася. У 1986 році команда повернулася до затонулого HMS Edinburgh і змогла підняти ще 29 злитків. У результаті, з 465 золотих злитків залишилися невіднайденими лише п’ять.
