Болючий скандал на Київщині: чиновники відмовили у вшануванні захисника через обставини смерті
Історія незламного духу та тихої боротьби
На Київщині розгорівся скандал, який змусив суспільство замислитись над ставленням до ветеранів, що пройшли через горнило війни. Мати 34-річного Сергія Гончарова, який віддав 7 років свого життя захисту України, зіткнулася з жорсткою відмовою від місцевої влади міста Сквира. Чиновники відмовилися встановлювати фотографію героя на Алеї Героїв, аргументуючи це тим, що Сергій помер не від ворожого снаряда, а програв боротьбу з посттравматичним стресовим розладом (ПТСР).
Ця ситуація висвітлює глибинну проблему нерозуміння та стигматизації ментальних травм, отриманих військовими. Навіть після років невтомної служби, коли тіло могло бути вкрите шрамами, невидимі рани душі виявилися для когось недостатньо вагомою причиною для вшанування.
Сергій Гончаров: від поля бою до невидимки
Сергій Гончаров став на захист України ще у 2015 році. Його бойовий шлях включав службу стрільцем, потім помічником гранатометника. Він брав участь у найгарячіших точках, обороняв Маріуполь, за що отримав заслужені нагороди. З початком повномасштабного вторгнення він продовжував захищати Київщину, Харківщину та Чернігівщину, де отримав поранення та контузію.
Його мати, Ельвіра Гончарова, з болем згадує слова сина: «Під час оборони Чернігова він дзвонив, він прощався, бо у них там виходу не було… Але вони витримали». Після поранення Сергій ще деякий час служив, але психологічні наслідки війни, зокрема ПТСР, ставали все більш руйнівними.
Пані Ельвіра, намагаючись оберегти сина, не одразу усвідомила глибину його страждань. Лікарі, на жаль, не змогли допомогти, а сам Сергій не знайшов у собі сил подолати психологічну травму. 2 липня 2022 року він добровільно пішов із життя. Ельвіра Гончарова переконана, що це був прямий наслідок його бойових поранень.
Бюрократична плутанина та втручання омбудсмана
Прагнучи гідно вшанувати пам’ять сина, Ельвіра звернулася до Сквирської міської ради з проханням встановити стенд з його фотографією на Алеї Героїв. Однак, отримала відмову. Їй пояснили, що Сергій “не так загинув” – не від ворожого обстрілу на полі бою, а через самогубство.
Міська голова Сквири, Валентина Левіцька, висловила позицію місцевої влади: «Є відповідна комісія, яка це робить і засідає. Є положення комісії, і відповідно вшановуються герої, які захистили нас від ворога — згідно з положенням, яке є у нас в громаді: воїни, які загинули, захищаючи нашу державу та незалежність, на полі бою. От в такому плані. Не самогубство».
Ця відмова викликала обурення у мешканки Дулицької громади та активістки Ірини Іллюк, яка звернулася до Офісу уповноваженого у справах військовослужбовців (військового омбудсмана). Розпочалася тривала боротьба з бюрократією. Офіс військового омбудсмана, вивчивши історію Сергія, направив до міськради офіційного листа з вимогою вшанувати пам’ять героя. Однак, громада знову відмовила, посилаючись на чинні положення.
Сергій Черевичний, начальник управління захисту та реалізації прав захисників Офісу військового омбудсмана, зазначив:
Питання пам’яті і вшанування ніде чітко нормативно-правовими актами не прописано. Тому кожна громада залежно від свого бюджету чи свого відношення до ветеранів увічнює пам’ять по-різному. Але тут прослідковується саме питання дискримінації. Багато травм є невидимими. На жаль, у нас зазвичай працюють з тими травмами, які видимі, а з невидимими — ні. Люди не усвідомлюють, що можуть бути травми ментального та психічного здоров’я. Тут повинен бути індивідуальний підхід до кожного кейсу, до кожної людини.
Перемога гідності: зміна положень та суспільне усвідомлення
Після кількох місяців листування, тиску та публічного розголосу, фотографія Сергія Гончарова врешті з’явилася на Алеї Героїв. Для цього міськраді Сквири довелося внести зміни до власного положення.
Міська голова Валентина Левіцька підтвердила: «Зробили виняток у зв’язку з тим, що він 7 років був на полі бою. Зробили виняток… Зміни до положення внесли, так».
Ярослав Віннічук, представник ветеранського корпусу Білоцерківщини, підкреслив важливість такого рішення:
Незалежно від того, як він загинув, людина тривалий час боронила нашу державу та захищала нас. За яких би обставин він не пішов, він свою роль виконав. На жаль, психіка не витримала, він прийняв таке рішення і пішов із життя, але це не є причиною того, щоб не вішати його портрет на Алеї Слави.
Невидимі рани війни: розуміння та підтримка
Історія Сергія Гончарова підкреслює, що смерть від ментальних розладів, набутих на війні, не є причиною для відмови у вшануванні. Фахівці з реабілітації наголошують: невидимі травми, такі як ПТСР, депресія, тривожні розлади, бойова втома та емоційне вигорання, є такими ж реальними та руйнівними, як і фізичні поранення.
Ксенія Возніцина, директорка Центру психічного здоров’я та реабілітації ветеранів «Лісова Поляна», пояснює:
Вони так само болять, вони так само порушують якість життя людини. Але вони не можуть часто бути побаченими самою людиною чи визначеними: що зі мною не так. Поранення психіки — таке саме бойове поранення, як і фізична травма. А іноді навіть важче, тому що вона залишається поза зоною уваги. Невидима травма, з якою не впоралися військові або ветерани — це не їхня відповідальність.
Зростання кількості військових із неврологічними розладами, зокрема ПТСР (майже третина випадків), спонукає до підвищеної уваги до стану захисників, що повертаються з фронту. Психологи закликають рідних уважно стежити за їхньою поведінкою.
Зміни у ставленні: церква та суспільство
Навіть ставлення церкви змінюється. Священники Православної церкви України моляться за військових, які пішли з життя через психічні розлади, та відспівують їх у храмах.
Православний священник Георгій Коваленко зазначає:
Вибачте, ми не судді, ми не судимо замість Бога. Думаю, що в цьому сенсі церква теж розвивається і від табу переходить до формату розуміння. Ми розуміємо, що це може бути захворювання, потужна депресія або шокова історія, коли людина не бачить виходу. Церква буде молитися за таких воїнів, хоча й продовжуватиме говорити, що це не вихід.
Заклик до змін: побачити невидимі рани
Історія Сергія Гончарова – це не лише про банер на Алеї Героїв. Це про необхідну зміну суспільної свідомості. Суспільство має навчитися бачити й поважати невидимі рани війни, підтримувати тих, хто повертається з фронту, та визнавати, що боротьба за ментальне здоров’я є не менш важливою, ніж фізичне.
