|||КРАМАТОРСЬК І СЛОВ’ЯНСЬК: ОСТАННІ ФОРТЕЦІ ДОНЕЧЧИНИ, ЩО ПОРОЖНІЮТЬСЯ ПІД ВОГНЕМ|
Війна невблаганно стискає кільце навколо останніх українських міст на Донеччині. Краматорськ та Слов’янськ, колись динамічні центри життя, сьогодні опиняються в епіцентрі загрози, змушуючи тисячі людей залишати свої домівки. Репортаж The New York Times розкриває моторошну реальність, в якій опинилися мешканці цих міст, що стають мішенями для російських ударів.
Міста-фортеці під прицілом: Нова реальність Донеччини
Після довгих років виснажливої боротьби, російські сили зосередили свої зусилля на містах, які українська сторона називає “поясом фортець”. Це Слов’янськ, Краматорськ, Дружківка та Костянтинівка – ті українські анклави на Донеччині, які досі залишаються під контролем України. На жаль, реальність невблаганна: російські війська вже пробилися до Костянтинівки, а Дружківка перетворилася на зруйновану пустку. Це робить Слов’янськ та Краматорськ останніми відносно вцілілими оплотами України в області.
Хоча цим двом містам, за оцінками The New York Times, не загрожує безпосередня окупація, російські війська підійшли достатньо близько, щоб завдавати нищівних ударів. Використання керованих авіабомб (КАБів) та безпілотників стало новою, жахливою реальністю. Кожного тижня тисячі мирних жителів змушені шукати порятунку, залишаючи свої домівки, не чекаючи, поки лінія фронту дійде до їхніх порогів.
Відзвуки Бахмута та Авдіївки: Страх, що виганяє людей
“Бахмут. Авдіївка. Часів Яр. Торецьк.” Ці назви стали синонімами зруйнованих міст, які пережили пекло. І саме ці міста згадують мешканці Слов’янська та Краматорська, коли говорять про свою евакуацію. Російські війська, схоже, не прагнуть завоювати міста, а радше – спустошити їх, перетворивши на руїни. Ця тактика, що полягає у використанні КАБів для зрівнювання міст із землею, несе в собі невимовний жах.
Протягом років Слов’янськ та Краматорськ мужньо трималися, завдяки укріпленням, зведеним Україною після початку російської агресії у 2014 році. Однак, після захоплення росіянами міста Сіверськ, що розташоване на височині, цей “пояс фортець” почав тріскатися. Російські війська повільно просуваються, наближаючись до Лиману та Костянтинівки, і все ближче до Слов’янська, що призводить до регулярних обстрілів.
Статистика страху: Коли місто стає примарою
Цифри говорять самі за себе. За словами місцевих чиновників, до квітня цього року місто щотижня залишало близько 1000 осіб. Населення Слов’янська скоротилося з приблизно 50 000 у березні до менш ніж 44 000. За прогнозами The New York Times, при нинішніх темпах просування, росіянам знадобляться роки, щоб повністю захопити ці міста та решту Донеччини. Для прикладу, захоплення Торецька зайняло 18 місяців, а Покровська – 22 місяці.
Але Росія має інший спосіб знищення – спустошення міст без їх безпосереднього захоплення. Старший лейтенант Вадим Кострицький з 30-ї окремої механізованої бригади ЗСУ наголошує, що російські війська намагаються підійти якомога ближче, щоб перерізати логістичні шляхи та змусити Краматорськ і Слов’янськ підкоритися. Він бачить, як Краматорськ “зникає” на його очах, спустошуючись з кожним ударом.
Людські долі серед руїн: Історії тих, хто тікає
Реалії війни відчутні і в лікарнях. Директор головної лікарні Слов’янська, Володимир Іваненко, розповідає, що щотижня в медичному закладі лікують від 10 до 15 цивільних осіб, які отримали травми від дронів. Лікарі готуються до моменту, коли пересування містом стане надто небезпечним. Пологове відділення вже закрилося після пошкоджень під час одного з обстрілів у червні.
Павло Дяченко, офіцер обласної поліції, ділиться своєю історією. Його ранок почався з вибухів – керовані авіабомби вдарили по Краматорську близько 5-ї ранку. Ще одна хвиля ударів пролунала об 11-й. Дяченко, який бачив найгірші бої війни, евакуюючи мирних жителів у Бахмуті, Торецьку, Покровську, Сіверську та Авдіївці, з болем спостерігає, як “місто вмирає”. “Магазини закриваються. Люди евакуюються та виїжджають”, – каже він, додаючи: “Жити тут страшно”.
Під час одного з візитів журналістів The New York Times до Краматорська, місто виглядало як привид. Парк був порожній, вулиці – майже безлюдні, якщо не брати до уваги команди, що ремонтували пошкодження, та чоловіків, які пильно стежили за небом. Поліцейський Дяченко продовжував свою роботу, бо того дня було ще кілька хвиль бомбардувань.
35-річна Марина, яка нарешті змогла втекти з міста, розповідає про жахи, що пережила. Вона бачила, як чоловіка розірвало на шматки. Ринок та сусідні будівлі потрапляли під удари. Марина з сім’єю вже втікали з Краматорська у 2022 році, але повернулися, сподіваючись на краще. “Усі сподівалися на Бога, що все налагодиться”, – каже вона, але додає: “Але стає все гірше, гірше і гірше”.
Шлях на захід: Надія серед невизначеності
Такі люди, як Марина, везуть свої долі на захід, до центрів для переміщених осіб, шукаючи безпеки та прихистку. Ці історії – лише невелика частина того, що відбувається на сході України, де війна продовжує руйнувати життя та змушувати людей залишати свої домівки. Кожен виїзд – це втрачена частина історії, зруйновані мрії та невизначене майбутнє.
Ці події нагадують про те, що війна триває, і її наслідки відчутні далеко за межами лінії фронту. Ми повинні пам’ятати про людей, які живуть у таких умовах, і підтримувати тих, хто втратив усе, але продовжує боротися за своє майбутнє.
