Трагічна історія родини Донченків: втрата, евакуація та боротьба за документи
У місті Костянтинівка на Донеччині розгорнулася справжня драма родини Донченків, якій довелося пережити найстрашніше: втрату єдиного сина Романа, поховання його у дворі власного будинку, а потім — виснажливу евакуацію з небезпечної зони. Однак, після того, як батьки, Людмила та Олег, врятувалися від обстрілів, їх спіткала нова, бюрократична проблема – вони не можуть отримати свідоцтво про смерть сина.
«Дорога смерті» та сім годин страху
Події розгорталися на тлі постійних обстрілів. Син загинув від російського дрона. Після поховання, незважаючи на поганий стан здоров’я, батьки вирішили евакуюватися. Їхній шлях з Костянтинівки до Дружківки, відомий як «дорога смерті», тривав сім годин. Вони йшли пішки, штовхаючи велосипеди, під звуками вибухів та гудінням ворожих дронів.
Стріляють — треба тікати. Та це для нас уже не страшно. Надивились усього: і побиті машини, і тіла… Ми молилися біля кожної людини. Велосипеди побиті, машини — все на світі.
— розповідає Людмила Донченко, описуючи жахи, що вони бачили дорогою.
Життя в евакуації та надія на допомогу
Наразі родина Донченків проживає у місті Лозова на Харківщині, де їм надали житло знайомі. Хоча це місто теж знаходиться у прифронтовій зоні, після пережитого на Донеччині, тут їм набагато спокійніше.
Це не порівняти. Ми не боїмося. Люди вже побоюються, виїжджати почали, ну а ми поки що тримаємося.
— ділиться Людмила.
Єдина дитина, яку не могли покинути
Людмила розповідає, що рішення про евакуацію з рідної Костянтинівки вони відкладали через сина Романа. Він мав велике господарство і не хотів виїжджати. До того ж, Роман сам мав проблеми зі здоров’ям – епілепсію, і батьки не могли його покинути. Він переконував їх їхати, обіцяючи наглядати за будинком.
Він міг нас супроводжувати — двох інвалідів. І він сам був нездоровий з дитинства, у нього була епілепсія, і ми його не могли лишити. Якби він, може, був одружений… Він казав: “Мамо, тату, виїжджайте! Воно скоро закінчиться, я вірю. Я буду придивлятися за будинком, за квартирою”.
— згадує жінка.
У їхньому чотириповерховому будинку під час обстрілів проживало ще шестеро сусідів. Родині доводилося носити воду з колодязя, а чоловік встановив буржуйку на кухні. Син Роман, хоч і жив окремо, щодня навідувався до батьків.
«Ромочки більше нема»
Одного дня Роман не з’явився. Батько пішов шукати його.
Коли чоловік прийшов, сів на порозі під’їзду і не піднімається… Пішов подивитись, де дитина. Прийшов і не піднімається. Мені стало страшно, я спустилася вниз. А він плаче. Кажу: “Ромочки більше нема?”. Він каже: “Так. Я зараз його понесу на руках… У нього пів голови нема, це дрон, мабуть, дрон”. Це несправедливо, коли батьки ховають своїх дітей. Це несправедливо.
— зі сльозами згадує Людмила.
Батьки поховали сина під яблунею у дворі будинку, де він жив. Вони зробили фотографії місця загибелі та могили, які стали для них надзвичайно важливими.
У нас є всі його документи: і паспорт, і код. Ось я їх отак тримала весь час біля себе, на серці, щоб не було нам нічого, і ми двоє знали, яка це біда. І фотографії є, а фотографії — це дуже важливо.
— розповідає пані Людмила.
Бюрократична пекло: як отримати свідоцтво про смерть
Основною проблемою наразі є отримання свідоцтва про смерть. В Україні цей документ видається на підставі медичної довідки. Однак, якщо людина загинула в зоні бойових дій чи за обставин, що унеможливлюють отримання медичного підтвердження, підставою для реєстрації смерті є рішення суду.
Адвокат Михайло Ілляшев зазначає, що під час воєнного стану процедура встановлення факту смерті через суд стала більш зрозумілою, завдяки напрацьованій судовій практиці.
Вона стала більш зрозумілою, тому що судами напрацьована значна практика застосування законодавства. Є ж теорія — тобто те, що написано в законах, а є потім правозастосовна практика: як суди тлумачать ці норми закону. І коли в Україні було, наприклад, 50 справ про визнання померлим на рік, зрозуміло, що практика була одна, і вона була не дуже поширена, і мало тих справ доходило до Верховного Суду. На сьогоднішній день, коли таких справ, я думаю, тисячі… Раніше це були поодинокі випадки, коли людина кудись зникала, не могли її знайти, і ці справи були досить тривалими в судах.
— пояснює адвокат.
Пані Людмила звернулася до поліції, а потім до безоплатних правників, щоб скласти позовну заяву до суду. Однак, процес затягнувся.
Ну ось півтора місяця ми чекаємо, але вже, я кажу, ще, може, тиждень-два — і я буду сама вже телефонувати.
— скаржиться вона.
Лише після втручання ТСН позовну заяву було складено. Директор Східного міжрегіонального центру з надання безоплатної правової допомоги Анатолій Бородавка пояснив, що затримка була пов’язана зі збором доказової бази.
Збирали інформацію про свідків, а також фотографії. Ну, звісно, суд же не може приймати рішення на підставі того, що були якісь свідки, але ми не можемо назвати, хто це конкретно був. Повинні бути певні фактичні обставини, які підтверджують і говорять про те, що дійсно ця подія мала місце. Це оцінює суд. Зрозуміло: чим більше буде обставин фактичних, які підтверджують цю подію, тим це буде краще. Враховуючи соціальний статус заявниці, вона має право після отримання свідоцтва про смерть звернутися до органів Державного пенсійного фонду щодо встановлення пенсії у зв’язку з втратою годувальника.
— зазначив він.
Алгоритм дій у подібних випадках
Юристи радять дотримуватися такого алгоритму для встановлення факту смерті:
- Звернення до ДРАЦС: Потрібно отримати офіційну письмову відмову у реєстрації смерті через відсутність медичного свідоцтва.
- Подання заяви до суду: Подати заяву про встановлення факту смерті до будь-якого місцевого суду України.
- Збір доказів: До заяви додаються фото- та відеоматеріали, покази свідків, документи загиблого та довідки від правоохоронців або військових.
- Судовий розгляд: Суди мають розглядати такі справи невідкладно. Судовий збір не сплачується.
- Отримання документа: Рішення суду про встановлення факту смерті є підставою для отримання свідоцтва про смерть у ДРАЦС.
Роман був єдиною надією та опорою для своїх батьків. Його господарство — качок та гусей, яке змушувало родину залишатися у зоні бойових дій, після його смерті роздали людям.
Цукерок було ніде взяти. І всім, хто нам допомагав тоді могилу копати, і все… Це на поминальні дні ми все роздавали. Цих гусей… Ми не могли на них дивитися вже. Просто це було дуже боляче.
— з гіркотою згадує Людмила.
