Життя, що тримається на спогадах: Унікальна доля останньої мешканки села Щурі
У глибині Вінницької області, де час, здається, завмер, існує особливе місце — село Щурі. Колись жваве поселення, сьогодні воно стало свідком тихої драми, яка розгортається довкола постаті однієї людини. Це історія 76-річної Галини Майстер, яка стала фактично єдиною жителькою села, відмовившись покинути дім, де пройшло все її життя. Її відданість рідній землі та дому — це не просто вибір, це справжня одіссея людського духу в умовах, коли інфраструктура зникає, а сусіди роз’їжджаються.
Село Щурі: Місце, де зупинився час
Село Щурі, що входить до складу Тульчинської громади, колись було частиною хутора Щурівка. За словами пані Галини, ще не так давно тут вирувало життя: десяток будинків, де проживали сім’ї, де діти ходили до школи, а дорослі – на роботу до сусідніх населених пунктів. “Тут було 10 хат, 10 будинків. І люди тут були. В школу ходили в Зарічне туди через Греблі. На роботу теж в Зарічне ходили”, – згадує вона з ностальгією.
Однак, час невблаганний. Магазинів, шкіл чи будь-яких інших соціальних закладів у Щурах ніколи не було. Все необхідне – продукти, товари, послуги – доводилося шукати у сусідніх селах. З часом, одні люди відходили у вічність, інші – шукали кращої долі у великих містах чи пристосованіших населених пунктах. Так, село поступово порожніло. Останні сусіди Галини Майстер покинули Щурі кілька років тому. “Сусідка вийшла заміж — пішла в село років 10 вже. А син її був — знайшов в Нестерварці якусь жінку і пішов туди”, – розповідає пані Галина, згадуючи минулі часи.
Будинок, що дихає життям: Острів надії серед запустіння
Серед зарослілих ділянок та напівзруйнованих хат, будинок Галини Майстер виділяється. Це один із небагатьох, де ще видно ознаки життя. Біля хати акуратно скошена трава, а на подвір’ї живуть вірні друзі – собаки та кіт. Але, попри цю видиму ознаку доглянутості, життя пані Галини сповнене щоденних викликів.
Через похилий вік та стан здоров’я, їй дедалі важче самостійно справлятися з господарськими справами. Воду доводиться носити з криниці, а продукти – замовляти через соціальну працівницю або ж покладатися на допомогу рідних. “Хата пуста он стоїть — хазяїв нема, повмирали. Нема нікого. Собаки тільки і то, якби ще хто виніс їм їсти. Виходжу на сходи — посиджу та й йду лягаю, бо не можу. Та й все”, – зі смутком говорить Галина Майстер.
Родинна підтримка: Ниточка, що зв’язує зі світом
Донька Галини Майстер, Зоя Темна, робить усе можливе, щоб підтримати свою матір. Вона приїжджає до села, коли дозволяє час, допомагаючи з щоденними потребами: принести води, приготувати їжу, прибрати, попрати чи привезти необхідні речі. “Добратися сюди далеко: ні заїхати, ні виїхати. Тут ні магазинів, нічого. Треба просити. Привозити щоразу. Був ще мій брат трохи коло неї. А зараз нема — забрали на війну. Прошу то сестру, то найняли соціальних працівників, вони привозять, що треба, то я приводжу, але зараз мама взагалі не може”, – розповідає Зоя, описуючи складність логістики та відсутність допомоги в умовах війни.
Старостинські зусилля: Надія на відродження села
Олена Чорна, староста Копіївського старостинського округу, підтверджує, що село Щурі колись налічувало 11 житлових будинків. Відсутність інфраструктури стала головною причиною поступового відтоку мешканців. “Оскільки далеко від населених пунктів, де можна навчатися — дітей тут давно не було. Одна сім’я, яка тут була і мала дітей, перебралась в Копіївку, поближче до школи. Люди старіли, а житлові будинки доглядати не було кому, тому ми переселяли їх до Копіївки, підшуковували їм будинки і потім ховали. І так поступово сталося, що сьогодні тут зареєстровано три людини, а фактично проживає тільки одна жінка”, – пояснює староста.
Відсутність газу та централізованого водопостачання у Щурах стала ще однією перешкодою для розвитку. Через малу кількість мешканців, проведення комунікацій було економічно невигідним. Будинок Галини Майстер опалюється грубкою, а дрова їй допомагають заготовляти та доставляти від старостату.
Віра в майбутнє: Як внутрішньо переміщені особи можуть дати селу друге дихання
Сама Галина Майстер зізнається, що найбільше їй бракує людського спілкування. Навіть лавка та стіл на подвір’ї не можуть замінити живого слова. “Що ж я зроблю, як батьки тут побудувалися і жили. То вже мушу тут сидіти — де подінуся”, – говорить вона, виражаючи свою глибоку прив’язаність до рідного дому.
Попри самотність і складні побутові умови, переїжджати Галина Майстер не планує. Вона – живий символ минулого, свідок історії, який тримається за своє коріння.
Водночас, староста Олена Чорна висловлює надію, що село може отримати шанс на нове життя. Громада готова приймати внутрішньо переміщених осіб, особливо тих, хто втратив своє житло внаслідок війни. Можливо, приплив нових мешканців, які шукатимуть спокою та нового початку, зможе вдихнути життя в покинуті вулиці села Щурі, надавши йому нових перспектив та розвитку.
Історія Галини Майстер – це нагадування про силу людського духу, про важливість збереження зв’язку з рідною землею та про те, що навіть у найтемніші часи залишається місце для надії та віри в майбутнє.
