“Шлунки повисихали”: страшна правда про голодування українських героїв на Куп’янщині

Зворушливі свідчення дружин військових 14-ї окремої механізованої бригади Збройних Сил України розкривають моторошні деталі місяців виживання на межі людських можливостей. Зневоднення, виснаження та відсутність елементарних умов для життя – ось далеко не повний перелік того, через що пройшли наші захисники. Навіть після відновлення постачання, їхній фізичний стан залишається критичним, а спогади про пережитий голод – глибоко травмуючими.

Невимовний голод: коли виживання стає боротьбою за кожен ковток води

Події, що розгорталися на позиціях 14-ї бригади в районі Куп’янська, викликають глибоке обурення та запитання. Вже на початку року ситуація з забезпеченням підрозділу стала критичною. Солдати, які віддано боронять нашу землю, були змушені збирати дощову воду та топити сніг, щоб просто вижити. Це не просто складні умови, це випробування, яке не має права існувати в сучасному українському війську.

Ольга, дружина військовослужбовця Сергія, який перебуває на позиціях з серпня 2025 року, поділилася шокуючими подробицями. З січня 2026 року її чоловік почав недоотримувати харчі. “У мене навіть є відео, де вони збирають сніг, топлять на те, щоб було, як вижити. Як вони дощ збирають,” – розповідає Ольга, її голос тремтить від болю.

“Шлунки повисихали” – ця фраза, сказана Анастасією, іншою дружиною бійця, досі звучить у вухах. Вона чудово описує стан військових, які тривалий час не мали доступу до повноцінного харчування. Втрата ваги, слабкість, зневоднення – ці наслідки голодування стають серйозним викликом для здоров’я бійців навіть після повернення додому.

“Таких бійців не існує”: байдужість та ігнорування звернень

Найбільш болючим аспектом цієї історії є повне ігнорування звернень рідних з боку військових структур. Ольга разом з іншими родичами військових 14-ї бригади з січня 2026 року зверталися до Міністерства оборони, але їхні крики про допомогу залишалися почутими. “Ми дзвонили в Міноборони і на гарячі лінії. На нас просто не реагували,” – з гіркотою констатує Ольга.

Їхні спроби знайти підтримку в 30-й бригаді, до якої були прикомандировані бійці 14-ї ОМБр, також виявилися марними. Їм відповідали: “Таких військових не існує, їх до нас не долучали, у нас таких немає, можливо, ви помилились.” Ця бездушність та відсутність реагування змушують замислитися над тим, наскільки ефективно працює система комунікації та підтримки військовослужбовців та їхніх сімей.

Навіть звернення до командування бригади не приносили бажаного результату. Їм казали, що їхні звернення “не на часі” та вони не зобов’язані відповідати на всі питання рідних. Коментарі родичів на сторінках 30-ї та 14-ї ОМБр у соціальних мережах видалялися, а відповіді від Міноборони жінки чекають досі.

“Ваша скарга зареєстрована, будемо “приймати міри”. Так “міри” ніхто і не прийняв.” – ці слова з гарячої лінії Міноборони (1512) звучать як насмішка над стражданнями людей.

Свята без їжі: пекло перед Великоднем

Ольга дізналася про те, що Сергій з побратимами вкотре, цього разу дев’ять днів поспіль, не мав їжі, лише після Великодня. Це сталося після того, як чоловік вийшов на зв’язок. Перед святом вона телефонувала командиру, питала, чи є у хлопців їжа. Їй запевнили, що так. Але відчуття тривоги не покидало.

Виявилося, що до свята хлопці сиділи 15 днів без їжі. Лише в середу чи четвер після Великодня їм доставили “щось там, трохи”. А в неділю Сергій написав: “Я живий, але ми голодуємо.” Це було після півтора місяців відсутності зв’язку, коли рідні не знали, чи живі їхні близькі.

Спільний біль, спільна боротьба

Анастасія, дружина військовослужбовця Тараса, який долучився до ЗСУ 26 лютого 2022 року, повністю підтверджує слова Ольги. Її чоловік перебуває на позиції, де військові голодували, з серпня минулого року.

“Ми їздили в частину, в Володимир. Брали мої контакти і спілкувалися з вищими людьми, дізнавалася інформацію про хлопців. Так само кол-центри, все обривали, телефонували всі родичі. Нам навіть чоловіки казали, куди телефонувати,” – розповідає Анастасія.

“Нам завжди казали, що таких військових не існує” – ця фраза стала для багатьох родичів символом безсилля та розпачу.

Промінь надії: публікація та зміна командування

Ситуація кардинально змінилася після того, як фото виснажених бійців потрапили в мережу. Це змусило відповідні структури реагувати. Командування бригади було змінено, і новий очільник, Тарас Максімов, особисто зв’язався з рідними військових. Він пообіцяв, що “не кине хлопців” і допоможе їм.

“Як тільки з’явився Тарас Максімов, відразу хлопці почали отримувати їжу, воду, забезпечення медикаментами,” – зазначає Анастасія.

Зараз постачання їжі, води та медикаментів відновлено, проте стан захисників залишається тяжким. Вони чекають на обіцяну заміну підрозділу, який понад вісім місяців перебуває на позиціях у надлюдських умовах.

Уроки для майбутнього: ніколи більше!

Ця історія – потужний сигнал для всіх нас. Це не просто випадок, це системна проблема, яку необхідно вирішити. Ми повинні забезпечити наших героїв усім необхідним, захистити їх від подібних трагедій. Їхня мужність та самовідданість заслуговують на найвищу повагу та підтримку.

“Ніколи більше” – це гасло має стати нашим спільним прагненням, щоб жоден український воїн не опинився в ситуації, коли його життя залежить від дощу, снігу та байдужості.

Шукайте правду, вимагайте справедливості, підтримуйте наших захисників!