П’ятий рік повномасштабної війни, а суспільство продовжує дивувати. Іноді – приємно, іноді – змушує замислитись, а часом – викликає справжнє обурення. Особливо, коли це стосується найгостріших тем, як-от ставлення до захисників України. Ми поспілкувалися з Євгеном Шибаловим, колишнім військовополоненим, а нині – львівським таксистом, який щодня стикається з різними поглядами та реакціями на війну. Його розповіді про пасажирів, їхні висловлювання та дивні ситуації стали справжнім віддзеркаленням суспільних настроїв, про які він відверто ділиться у соцмережах.
“Я ветеран” – колись табличка, тепер – порожнє місце
Ще зовсім нещодавно в салоні автівки Євгена красувалася саморобна табличка: “Пасажирів везе ветеран російсько-української війни”. Він хотів, щоб люди знали, хто їх перевозить, і, можливо, це б спонукало їх до певних роздумів. Проте, як виявилося, такий підхід мав протилежний ефект.
“Більшість пасажирів абсолютно не реагували на це, – зізнається Євген. – А ті, хто реагував, часто виявляли якийсь нездоровий інтерес. Найчастіше це були люди, які починали довго й виснажливо пояснювати мені, чому вони не воюють. Вони вимагали, щоб я поважав їхній вибір, але насправді хотіли, щоб я підтвердив їхню правоту. Я ж не психотерапевт, і не збираюся давати їм дозвіл жити спокійно, поки інші ризикують життям. Тому табличку я прибрав. Не хочу бути їхнім співрозмовником у цій внутрішній боротьбі.”
Цікаво, що саме ця ситуація призвела до курйозного випадку. Одного разу Євгену довелося висадити такого “експерта” посеред дороги. “Я зупинився і сказав: “Будь ласка, викличте собі іншу машину”, – згадує він.
Пасажири-експерти, філософи та… політичні аналітики
Євген Шибалов – людина з багатим життєвим досвідом. Він пройшов через полон, і це, безперечно, наклало відбиток на його світосприйняття. Проте, навіть у найскладніші моменти, він не втрачає здатності до спостереження та навіть гумору.
Одним з найяскравіших спогадів стала поїздка з чоловіком передпенсійного віку, який, незважаючи на пізній час, раптом почав активно критикувати колишнього президента США Дональда Трампа.
“Він сів у машину, задумався на кілька секунд, а потім раптом повернувся до мене і випалив: “Нє, ну той Трамп! Ну яка ж пад…ка, скажіть?!” – розповідає Євген. – Я, зізнаюся, тоді був не в найкращому психологічному стані і не дуже хотів спілкуватися. Тому просто кивав, даючи зрозуміти, що чую. Але йому цього було цілком достатньо! Він з таким ентузіазмом продовжив свою тираду, даючи поради Трампу, що ми так і проїхали вечірнім Львовом. А наприкінці він ще й подякував мені за “розмову” і дав чудові чайові!”
З іншого боку, бувають і пасажири, чиї дії викликають зовсім інші емоції. Євген згадує молоду дівчину, яка, сідаючи в авто, насторожено роздивлялася його, а потім попросила зачекати. Виявилося, вона телефонувала своєму хлопцю, який, як пізніше стало зрозуміло, ховався неподалік, чекаючи, поки вона переконається, що все безпечно.
“Вона видихнула і сказала: “Все в порядку, можеш виходити”, – описує Євген. – Потім з’явився хлопець. “Вибачте за такі перестороги”, – вдавано-весело сказала дівчина. І хоча я мовчав, ця мовчанка була дуже красномовною. Коли ми доїхали, вона попросила зупинитися впритул до під’їзду і скомандувала йому: “Тарасику! А ну давай скоренько забігай, поки нікого нема!”
Два світи: ті, хто з війною, і ті, хто від неї подалі
Розмірковуючи про такі зустрічі, Євген Шибалов дійшов висновку, що українське суспільство, на жаль, розділилося на два світи. Один світ – це ті, чиє життя безпосередньо пов’язане з війною. Це військові, волонтери, їхні родини, ті, хто втратив близьких. А інший світ – це ті, хто намагається триматися від війни якомога далі, ніби вона їх не стосується.
І саме ця байдужість, це прагнення “заплющити очі” на реальність, найдужче ранить тих, хто щодня ризикує своїм життям. Коли бачиш, як хтось скаржиться на “незручності” війни, або ж відверто ігнорує її реальність, стає боляче. Бо ти знаєш, що таке справжня ціна миру.
Як живеться ветерану на п’ятому році війни?
Євген Шибалов – це не просто таксист. Це людина, яка пройшла через пекло, вистояла і тепер намагається будувати своє життя далі. Його робота в таксі – це не тільки спосіб заробітку, але й можливість спостерігати за життям, спілкуватися з людьми, ділитися своїми думками. Його історії – це не тільки про нього, а й про нас усіх. Про те, як ми ставимося до війни, до наших героїв, до нашого майбутнього.
Такі розповіді, як у Євгена, дуже важливі. Вони нагадують нам про те, що війна триває, і про те, що кожен з нас має свою роль у цій боротьбі. І байдужість – це не вихід. Це шлях до забуття, а ми не маємо права забувати.
Нагадаємо, що тема війни та її наслідків залишається однією з найактуальніших. Раніше ми повідомляли про прогнози щодо завершення війни, пояснення щодо мобілізації ФОПів, а також про інші цікаві новини з різних сфер життя.
