Вона не встигла на останній поїзд лише на кілька годин. Наступного ранку її знайшли мертвою у власному будинку. Юлія Опарівська походила з освіченої української родини, багато років навчала сільських дітей, відкривала школи, проводила курси грамотності, допомагала жінкам під час пологів, позичала людям книжки й підтримувала українські товариства. Але для нової влади цього вже могло бути достатньо, щоб стати «неблагонадійною». До того ж Юлія Опарівська була матір’ю Ярослави Бандери — дружини Степана Бандери.
Непроста доля освіченої українки
Юлія Опарівська, дівоче прізвище якої було Ганківська, народилася 10 травня 1898 року в селі Семушова неподалік Сянока. Її батько — Василь Ганківський — був учителем, а згодом — шкільним інспектором. В родині цінували освіту, українську культуру та громадську працю.
Під час Першої світової війни Юлія познайомилася з молодим семінаристом Василем Опарівським. У 1916 році вони обвінчалися в Покровській церкві села Бонарівка. Того ж року Василя висвятили на греко-католицького священника. Через рік у подружжя народилася донька Ярослава, а ще через рік — син Лев.
Юлію дуже любили в Бонарівці, бо вона була і вчителькою, і лікарем, і добрим порадником. Вона закінчила університет у Відні, та поляки довго не давали їй роботи, заледве дали початкову школу в с. Завадка.
— пишуть у спогадах історики.
Донька Василя і Юлії Опарівських, Ярослава, навчалася у Львові в університеті. Там вона познайомилася зі Степаном Бандерою і вийшла за нього заміж. Молоді Степан і Славка часто приїжджали в Бонарівку до родини, погостювати до стрийків, братів батька.
Вдова у 21 рік і громадська діячка
Здавалося, попереду у подружжя мало бути спокійне родинне життя. Але почалася польсько-українська війна. Отець Василь добровільно вступив до Української галицької армії. Він став капеланом 11-ї Стрийської бригади УГА — польовим духівником, чия посада прирівнювалася до рангу сотника. У червні 1919 року під час Чортківської офензиви Василь Опарівський був тяжко поранений. Його не вдалося врятувати.
Юлія залишилася вдовою з двома маленькими дітьми. Їй був лише 21 рік. Вона більше ніколи не одружилася, хоча пропозиції отримувала неодноразово. Натомість вона присвятила себе дітям і вчителюванню.
Знайти роботу в той час було непросто. Польська влада часто перешкоджала працевлаштуванню дружин колишніх старшин УГА та людей, пов’язаних з українським рухом. Та згодом Юлія все ж почала викладати у селах Замішанщини. Вона також брала участь у роботі «Просвіти», «Рідної школи», «Лугу», допомагала відкривати українські осередки. Саме з її ініціативи в Петрушевій Волі з’явилася початкова школа. Вона проводила курси грамотності й куховарства, навчала німецької мови, позичала книжки, а за потреби навіть допомагала породіллям.
Втрати та небезпека
Її донька Ярослава згодом поїхала до Кракова і в 1940 році вийшла заміж за Степана Бандеру. Син Лев також долучився до українського підпілля. У серпні 1942 року його заарештували німці. Три місяці він провів у тюрмі на Лонцького у Львові, де, щоб не зламатися, вишивав українські орнаменти на білому полотні. 27 листопада 1942 року Лева Опарівського разом із 27 членами ОУН розстріляли на Кортумовій горі.
Юлія втратила чоловіка у війні за Україну. Потім — сина. А її зять — Степан Бандера — на той час перебував у німецькому концтаборі Заксенгаузен.
Фатальне запізнення
Навесні 1944 року радянські війська наблизилися до Галичини. Юлія точно розуміла: залишатися небезпечно. Вона готувалася виїхати на Захід — за однією версією, до Відня, за іншою — до Берліна. 26 липня 1944 року разом із двома знайомими жінками вона дісталася до залізничної станції «Прибівка». Однак останній поїзд уже пішов. Наступний мав вирушити лише вранці.
Супутниці вмовляли її повернутися разом з ними до Бонарівки, де можна було знайти прихисток. Юлія відмовилася. Вона вирішила переночувати у своєму будинку на хуторі Завада, а вранці знову вирушити до станції.
Того дня місцеві бачили поблизу кількох озброєних чоловіків у чорному. Вони розмовляли іноземною мовою і намагалися з’ясувати, чи встигла вчителька виїхати. Одна з жінок, яка супроводжувала Юлію, збрехала, що та вже сіла на потяг.
Увечері озброєні нападники увірвалися до її будинку. Вони шукали гроші, коштовності й, можливо, документи. Дім пограбували, речі розкидали, меблі пошкодили, сімейні світлини опинилися на підлозі. Учительку жорстоко позбавили життя.
Наступного дня тіло Юлії Опарівської виявив місцевий житель Станіслав Графф. Вона померла від втрати крові. Тіло загорнули у біле простирадло й на возі перевезли до Бонарівки. 27 липня 1944 року Юлію поховали всім селом. Похорон відбувався поспіхом. Місцевий майстер виготовив простий хрест із залізної труби. На ньому написали: «Опарівска Юлія. 26.VII.1944». Чин похорону здійснив священник Іван Клюфас.
Могилу Юлії Опарівської згодом віднайшов інженер і краєзнавець Роман Матвійчина. Збереженням поховання опікуються нащадки переселенців із Бонарівки та правнук Юлії — Степан Андрійович Бандера, повний тезка свого відомого діда.
