Україну дедалі частіше розглядають як буферну зону між Росією та Європейським Союзом, при цьому Європа уникає публічного обговорення внутрішніх проблем України, зосереджуючись насамперед на власній безпеці.
Про це пише Олександр Роднянський у своїй колонці для видання The Wall Street Journal. Він зазначає, що хоча публічно Європа продовжує підтримувати Україну, наголошуючи на боротьбі за демократію, суверенітет та верховенство права, у приватних розмовах простежується інша логіка: підтримка України — це спосіб виграти час та стримати Росію.
Небезпечна подвійність
На думку автора, проблема не в тому, що Європа діє відповідно до своїх інтересів (що є природним для будь-якої зовнішньої політики), а в тому, що вона не говорить про це відкрито, прикриваючись риторикою «моральної місії». Це створює небезпечну подвійність, яка призводить до того, що внутрішні проблеми України відсуваються на другий план, поки країна тримає фронт.
«Поки фронт тримається, майже все інше стає легше виправдати», — цитує Роднянський. Він має на увазі такі явища, як примусова мобілізація, посилення виконавчої влади, відкладена підзвітність, корупція та політична дисфункція.
Деформація інститутів
Автор підкреслює, що війна не лише захищає державу, але й змінює її, часто деформуючи інститути. В Україні вже видно ознаки цього процесу: напруження між гілками влади, труднощі з ухваленням законів та залежність від зовнішнього фінансування. Особливо це стосується фінансової сфери, де затримки з виконанням вимог Міжнародного валютного фонду можуть поставити під загрозу мільярдну підтримку, що свідчить про глибші інституційні проблеми.
Ризик створення нової проблеми
Роднянський попереджає, що якщо ця тенденція збережеться, Європа ризикує отримати на своєму кордоні не стабільного партнера, а державу з серйозними внутрішніми проблемами — сильно озброєну, травмовану війною, політично нестабільну та таку, що має труднощі з управлінням та інтеграцією.
Заклик до змін
Незважаючи на це, обговорення ризиків для демократії в Україні залишається табуйованим у багатьох європейських колах. Автор наголошує, що говорити про ці ризики — це не означає виступати проти України, а навпаки, це необхідно для її майбутнього.
Він закликає Європу змінити підхід: підтримка України має поєднуватися не лише з військовою допомогою, а й з розвитком інституцій — прозорістю, підзвітністю, боротьбою з корупцією та обмеженням надмірної концентрації влади. Інакше, підсумовує автор, стратегія «буфера» може обернутися новою проблемою для самої Європи.
