Сувора реальність: військовий отримав понад 5 років за самовільне залишення частини

В Україні продовжуються випадки, коли захисники, які мали б боротися за свободу своєї країни, опиняються під судом за порушення військової дисципліни. Одна з таких справ, що викликає особливий резонанс, стосується мобілізованого військовослужбовця, якого засудили до понад п’яти років позбавлення волі за те, що він не повернувся на службу після відпустки. Це історія про те, як особиста трагедія та нерозсудливі вчинки можуть призвести до серйозних наслідків, навіть коли на кону стоїть оборона держави.

Від цивільного життя до військового обов’язку: початок шляху

Історія починається з мобілізації, яка охопила мільйони українців. На початку літа 2024 року, відповідно до указу Президента України “Про загальну мобілізацію”, чоловік, уродженець Вінниччини, був покликаний до лав Збройних Сил України. Його призначили на посаду водія механізованого відділення однієї з військових частин. З моменту призову він отримав статус військовослужбовця, що означало нові обов’язки, відповідальність, а також необхідність дотримуватися Військової присяги та статутів Збройних Сил України.

Як і багато інших, солдат старанно виконував покладені на нього завдання в умовах особливого періоду. В цей час він демонстрував належне виконання своїх обов’язків, показуючи, що готовий служити та захищати.

Трагедія та продовження відпустки: момент, що змінив усе

Ситуація кардинально змінилася наприкінці січня 2025 року. Командування військової частини, враховуючи сімейні обставини, надало солдатові офіційну короткострокову відпустку. Однак, доля внесла свої корективи. Зв’язок з рідними приніс трагічну звістку – смерть батька. У зв’язку з цим, тривалість відпустки було легально продовжено ще на 5 днів, встановивши кінцеву дату повернення до частини на 30 січня 2025 року.

Це був шанс для військового побути з родиною, пережити горе, зібратися з силами перед поверненням до виконання військового обов’язку. Однак, замість того, щоб повернутися на службу, солдат обрав інший шлях.

Ухилення від обов’язку: шлях, що веде до суду

Наступного дня, 31 січня 2025 року, військовослужбовець мав прибути до місця тимчасової дислокації свого підрозділу. Але він не з’явився. Замість цього, він поїхав додому, вирішивши проводити час на власний розсуд, ніяк не пов’язуючи його з армією. Таке рішення стало свідомим ухиленням від виконання військового обов’язку.

Перебування поза межами військової частини тривало понад три з половиною місяці. Це був значний період, протягом якого його відсутність не залишалася непоміченою. Лише в середині травня 2025 року, під час патрулювання вулиць, чоловіка затримали співробітники Національної поліції. Його доставили до органів Військової служби правопорядку (ВСП).

Щире каяття чи юридичний скепсис?

Після затримання, військовослужбовець особисто звернувся до Миколаївської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону, декларуючи “щире каяття”. Його тимчасово перевели до резервної військової частини, сподіваючись, що цей досвід стане для нього уроком. Однак, як з’ясувалося пізніше, це нез’явлення на службу стало лише одним з епізодів у його кримінальній історії.

Під час судового слідства стало відомо, що обвинувачений вже мав низку правопорушень. 25 вересня 2025 року вироком Тростянецького районного суду Вінницької області його вже було засуджено за аналогічне кримінальне правопорушення – самовільне залишення частини або місця служби (ч. 5 ст. 407 КК України) – до 5 років позбавлення волі. А 10 лютого 2026 року Вінницький міський суд виніс йому ще один вирок – за незаконне виробництво чи зберігання наркотичних засобів (ч. 2 ст. 309 КК України), призначивши остаточне покарання у вигляді 5 років і 1 місяця тюрми.

Судовий вирок: коли каяття недостатньо

На судовому засіданні в Арбузинці обвинувачений повністю визнав свою провину за епізод нез’явлення з відпустки, не оспорював жодних дат чи географічних обставин і знову заявив про своє розкаяння. Проте, суд поставився до цих слів із певним юридичним скепсисом.

Аналізуючи особу обвинуваченого, суд дійшов висновку про повну відсутність обставин, які б пом’якшували його покарання. Судді підкреслили, що справжнє, щире розкаяння передбачає не лише формальне визнання факту злочину, а й глибоке усвідомлення провини, щирий жаль та рішучий осуд протиправної поведінки. Головне – це бажання виправити негативні наслідки своїх дій. Проте, матеріали справи свідчили про протилежне. Одразу після того, як у травні 2025 року чоловік повідомив правоохоронців про ухилення, вже за кілька днів – 25 травня 2025-го – він знову вчинив аналогічний злочин, за що отримав свій перший вирок на Вінниччині. Матеріали справи не містили відомостей про реальну внутрішню переоцінку своїх дій.

Додатково, суд врахував, що за місцем проходження військової служби в механізованому батальйоні солдат характеризувався винятково з негативного боку, а командування склало офіційний висновок про його повну службову невідповідність займаній посаді водія.

Високий ступінь тяжкості злочину та сукупність покарань

Враховуючи високий ступінь тяжкості скоєного правопорушення, яке в умовах повномасштабної війни належить до категорії тяжких злочинів, суд визнав чоловіка винним за ч. 5 ст. 407 КК України. За цим конкретним епізодом суддя призначив йому покарання у вигляді 5 років і 3 місяців позбавлення волі.

Оскільки цей злочин був скоєний військовим ще до винесення йому попереднього вироку Вінницьким міським судом від 10 лютого 2026 року, служителі Феміди застосували спеціальні правила, передбачені ч. 4 ст. 70 КК України (призначення покарання за сукупністю кримінальних правопорушень). Шляхом поглинання менш суворого попереднього терміну (5 років та 1 місяць) більш суворим новим терміном, суд визначив кінцевий вирок: “Призначити засудженому до реального відбуття покарання у вигляді позбавлення волі на строк 5 років і 3 місяці”.

Висновок: відповідальність за кожен крок

Ця справа слугує нагадуванням про те, що навіть у найважчі часи, коли держава потребує кожного, військова дисципліна та виконання обов’язку є неодмінними. Особисті трагедії, хоч і заслуговують на співчуття, не можуть бути виправданням для порушення закону, особливо коли мова йде про національну безпеку. “Щире каяття” має підтверджуватися не лише словами, а й діями, спрямованими на виправлення скоєного, і судова система уважно оцінює кожен аспект поведінки обвинуваченого.