Вступ: Історія як зброя чи міст?
Історія – це не просто набір фактів та дат. Це дзеркало, в якому відбивається минуле народу, його боротьба, здобутки та помилки. Вона формує нашу національну ідентичність, впливає на сучасність і прокладає шлях у майбутнє. Однак, коли історична пам’ять стає інструментом політичного маніпулювання, вона ризикує перетворитися з цілющого бальзаму на отруйну зброю. Саме про цю тонку грань, про «червоні лінії», які не можна перетинати, говорив відомий журналіст Віталій Портников в ефірі телеканалу «Еспресо». Його думки викликають глибокі роздуми щодо українсько-польських відносин та ролі історії в сучасній політиці.
«Червоні лінії»: де починається шантаж?
Віталій Портников наголосив на природності того, що одна держава може висловлювати своє ставлення до історичних рішень іншої. Наприклад, Польща має повне право висловлювати занепокоєння щодо рішення про присвоєння одному з підрозділів Сил оборони України найменування «Героїв УПА». Аналогічно, Ізраїль може висловлювати протести щодо певних рішень Інституту національної пам’яті Польщі, навіть до рівня відкликання послів. Україна, в свою чергу, також має право висловлювати свою позицію щодо вшанування історичних постатей, вулиць чи історичних подій.
Однак, ключова проблема виникає тоді, коли ці історичні розбіжності починають використовуватися для досягнення політичних дивідендів, перетинаючи так звані «червоні лінії». Як зазначає Портников, це стає справжнім політичним шантажем. Він навів приклад, коли розмови про Бандеру стали підставою для заяви про можливе блокування вступу України до Європейського Союзу, як це раніше озвучував Ярослав Качинський Петру Порошенку. Це вже не просто обговорення минулого, а спроба тиску на сьогодення, використання історії як важеля впливу.
Історична пам’ять в контексті міждержавних відносин: пошук компромісу
«Питання в тому, як це позначається на двосторонніх стосунках, коли починається відбирання орденів. Коли починається розмова про Бандеру, що Україна не піде до ЄС, як Петру Порошенку говорив свого часу Ярослав Качинський. Це вже намагання використати історичну пам’ять заради політичного шантажу, і це неправильно», – підкреслив журналіст. Він зауважив, що різні країни мають різні погляди на історію, і це цілком нормально. Навіть «спільний підручник європейської історії» є, по суті, компромісним варіантом, який не відображає повної картини бачення кожної нації. Портников висловив надію, що через 20-30 років Україна та Польща зможуть досягти такого ж компромісу у своїх історичних взаєминах.
Шлях до порозуміння: ексгумації та правда без міфів
Важливою ознакою руху до порозуміння, на думку Портникова, є прогрес у питанні ексгумацій. Хоча Варшава може заявляти про невдалі спроби знайти певні могили жертв Волинської трагедії, остаточні висновки слід робити лише після завершення всіх досліджень. Іноді, як зазначає журналіст, реальність може виявитися зовсім іншою, ніж ми собі уявляємо. Можливо, певних могил просто не існує, або ж події Другої світової війни, коли ми отримаємо доступ до незаангажованих фактів, а не міфів, постануть в іншому світлі. Тоді доведеться відмовлятися від застарілих уявлень, адже створення художнього фільму про Волинь – це одне, а проведення наукових розкопок – зовсім інше.
Виклики сучасності: як уникнути пасток минулого?
Нинішня ситуація свідчить про загострення двосторонніх історичних суперечок. З’являються вимоги від польської опозиції зупинити переговори щодо вступу України до Європейського Союзу, що є яскравим прикладом використання історії в політичних інтересах. Це створює додаткові виклики для євроінтеграційних прагнень України та ускладнює взаєморозуміння між двома народами.
Висновок: Історія для майбутнього, а не для маніпуляцій
Віталій Портников закликає політиків усвідомити небезпеку використання історичної пам’яті для шантажу. Історія повинна служити мостом між народами, а не стіною розбрату. Важливо навчитися вести діалог, шукати компроміси та спиратися на факти, а не на міфи та політичні спекуляції. Тільки тоді ми зможемо побудувати міцні та взаємоповажні відносини, які будуть служити інтересам усіх сторін, і рухатися до спільного, безпечного майбутнього.
