У глобальній політиці спостерігається драматична зміна ролі Володимира Путіна. Якщо раніше він здавався “володарем світу”, що диктує власні правила гри, то нині він перетворився на гравця зі значно слабшою позицією. Росія стрімко втрачає статус великої держави, перетворюючись на другорядного учасника міжнародної арени, змушеного більше адаптуватися до обставин, ніж їх формувати. Війна в Україні, нестабільність навколо Ірану та дедалі глибша залежність від Китаю позбавляють президента РФ ключових інструментів впливу.
### Іранська криза: яскравий доказ втрати впливу
Останні події навколо Ірану стали показовим прикладом. В епіцентрі конфлікту, де вирішуються долі цілих регіонів, Путін з’являвся лише епізодично, не відіграючи помітної ролі. Це разюче контрастує з гучною риторикою Кремля та самовпевненими заявами його представників. Іранська криза наочно демонструє: попри амбіції, Росія залишається державою другого ешелону, яка радше реагує на події, ніж задає їм тон.
Хоча Кремль намагається позиціонувати себе як один із ключових центрів сили у багатополярному світі, зокрема у рамках БРІКС, іранська криза викриває зворотне. Росія, хоч і залишається потенційною загрозою, дедалі частіше опиняється осторонь, коли ухвалюються справді важливі глобальні рішення.
### Україна: війна, що виснажує ресурси
“Більшість військових ресурсів Москви задіяні в Україні”, – підкреслюють аналітики Центру Карнегі “Росія – Євразія”. Агресорка, що переживає значні економічні труднощі, втягнута в затяжний та надзвичайно витратний конфлікт, наслідки якого відчуватимуться ще дуже довго. Це виснажує російську армію та економіку, обмежуючи можливості для активних дій на інших напрямках.
### Китай: залежність, що обмежує маневр
Відносини між Росією та Китаєм характеризуються як глибоко нерівноправні. Пекін володіє значно більшою свободою дій, тоді як Москва виступає в ролі залежнішого та слабшого партнера. На відміну від союзників по НАТО, які здатні відмовляти Сполученим Штатам, Росія не може дозволити собі аналогічного ставлення до Китаю.
Простір для маневру Москви у відносинах із Пекіном поступово скорочується. Китай має “асиметричну стратегічну гнучкість”: він може змінювати свою позицію у разі зростання витрат, тоді як Росія обмежена залежністю від китайських товарів і ринків, а також критичною роллю експорту нафти до Китаю у фінансуванні війни в Україні.
### Європа: енергетична незалежність як удар по Москві
Європейський Союз демонструє вражаючі успіхи у зменшенні залежності від російського газу. Якщо на початку війни цей показник становив 45%, то до 2025 року він скоротиться до 12%. Євросоюз ухвалив юридичне рішення щодо поступової відмови від решти імпорту, суттєво зменшуючи головний інструмент впливу Москви на Європу.
### Росія – “спойлер”, а не кризовий менеджер
Пакистан, а не Росія, відіграв ключову роль у посередництві щодо досягнення припинення вогню в Ірані. Москва виявилася непотрібною, навіть попри те, що її останній союзник на Близькому Сході стикається з серйозними викликами. Кремль дедалі більше нагадує стороннього спостерігача, а не незамінного посередника. Йому бракує довіри та авторитету для ролі кризового менеджера.
Навіть у цьому статусі Росія не надала Ірану відчутної підтримки. Підписаний договір про стратегічне партнерство виявився далеким від повноцінного оборонного союзу, що свідчить про брак ресурсів для взаємної підтримки. Москва і Тегеран залишаються партнерами, але їхній союз має чіткі межі, особливо там, де перевіряється статус великої держави.
### Економічний “подарунок” чи тимчасовий зиск?
Попри військові та політичні слабкості, Росія отримує певні економічні вигоди. Зростання цін на нафту після нестабільності в Перській затоці та рішення США послабити санкції проти російської нафти стали “економічним подарунком для Путіна”. Однак ці вигоди є наслідком зовнішніх обставин, а не результатом здатності РФ впливати на глобальні процеси.
Випадкова вигода – це не те саме, що реальні важелі впливу. Держава, яка отримує прибуток завдяки зміні політики Вашингтона, не визначає хід подій, вона лише користується обставинами.
### Потенціал для дестабілізації: чи достатньо його для перемоги?
Попри втрату глобального впливу, Путін ще не повністю вичерпав свої можливості. Росія може й надалі посилювати гібридний тиск на країни НАТО через кібератаки, політичне втручання, економічні важелі та агресивну риторику, зокрема ядерні погрози. Москва може також нарощувати тиск в Україні, застосовуючи нові види озброєння.
Проте така поведінка більше нагадує тактику “спойлера”, а не дії держави, яка формує міжнародний лад або здатна нав’язувати свої правила.
### Висновки: безпорадний спостерігач, але не повністю безсилий
Події навколо Ірану чітко висвітлили те, що Кремль роками намагався приховати. Росія й надалі здатна дестабілізувати ситуацію, отримувати вигоду, залякувати та затягувати процеси. Але її здатність нав’язувати власні умови помітно зменшується.
Реальність держави, чия армія скута війною в Україні, чиї доходи залежать від коливань нафтових ринків, чиї ключові міжнародні відносини є асиметричними на користь Китаю, і яка поступово втрачає свою роль на європейському енергетичному ринку, стає дедалі очевиднішою.
У Путіна ще залишилися карти. Але це карти гравця зі слабкою позицією, який змушений більше блефувати, ніж диктувати правила гри.
### Додаткові аспекти:
* **Безпорадність російської ППО:** Регулярні удари ЗСУ по тилових об’єктах РФ, зокрема по НПЗ та інфраструктурі, викрили безпорадність російської ППО. Це викликало гостру критику навіть з боку пропагандистів.
* **Маніпуляції цифрами:** Російське командування намагається видати провал наступу РФ за тріумф, маніпулюючи цифрами. Генерал заявив про захоплення значних територій, тоді як реальне просування є мізерним. Мета цієї дезінформації – приховати низькі темпи наступу та переконати Захід у нібито неминучому обвалі української оборони.
* **Німеччина прагне створити найсильнішу армію:** Перед обличчям військової загрози з боку Росії, Німеччина робить кроки до створення найсильнішої армії в Європі.
