“Будинок Слово” — колиска та могила української еліти

“Будинок Слово”, збудований у Харкові за наказом Сталіна у 1920-х роках, мав на меті об’єднати найкращих представників української літератури під одним дахом. Однак, замість творчого розквіту, цей дім став символом радянських репресій. Майже всі його мешканці, талановиті митці, згодом були розстріляні або відправлені на заслання. Лише 16 мешканців уникнули цієї долі. Саме з 1930 року, коли будинок почав заселятися, тоталітарні тенденції в державі ставали дедалі сильнішими, що й призвело до формування такого явища, як “Розстріляне відродження”.

Микола Хвильовий, один із перших мешканців “Будинку Слова”, розташованого за адресою вулиця Культури, 9, безумовно, усвідомлював небезпеку. Інформатори, прослуховування телефонів, контрольоване життя — все це було частиною радянської системи, яка мала на меті підпорядкувати та знищити вільний дух митців. Тому останній акт Миколи Хвильового був ретельно спланований, аби провести його за власним, а не за “енкаведистським” сценарієм.

13 травня 1933 року: останні години письменника

12 травня 1933 року ситуація загострилася. Непрохані гості, представники влади, провели тривалий обшук у квартирі та заарештували Михайла Ялового, колишнього президента ВАПЛІТЕ. Ця подія, очевидно, стала останньою краплею для Хвильового, який вирішив не чекати на неминуче.

Друзі згадують, що число 13 було особливим для Миколи Хвильового. Він народився 13 грудня, а пішов із життя 13 травня. Того сонячного недільного ранку, 13 травня, він запросив до себе в гості друзів — Миколу Куліша та Олеся Досвітнього. Хвильовий повідомив, що написав новий твір, і пішов до кабінету, щоб прочитати його. “Сьогодні прекрасний сонячний день. Як я люблю життя — ви й не уявляєте…”, — такими були його останні слова. З кабінету пролунав глухий постріл. Першим до зачинених дверей кинувся Микола Куліш. Хвильовий сидів у кріслі з простреленою скронею. На столі лежали дві передсмертні записки, написані заздалегідь.

Друзі встигли прочитати записки, але невдовзі, з появою поліції, вони зникли. Одна записка була адресована пасербиці, Любі Уманцевій:

Золотий мій Любисток, пробач мене, моя голубонько сизокрила, за все. Свій нескінчений роман, між іншим, вчора я знищив не тому, що не хотів, щоб він був надрукований, а тому, що треба було себе переконати: знищив — значить, уже знайшов у собі силу волі зробити те, що я сьогодні роблю. Прощай, мій золотий Любисток. Твій батько Микола Хвильовий.

— Микола Хвильовий

Друга записка була адресована генерації та Михайлу Яловому:

Арешт ЯЛОВОГО — це розстріл цілої Ґенерації… За що? За те, що ми були найщирішими комуністами? Нічого не розумію. За ґенерацію, за Ялового відповідаю, перш за все, я, Микола Хвильовий.

— Микола Хвильовий

На місце події швидко прибув прокурор Харківської області Михайло Брон, який о 13:40 підписав протокол. Під приводом огляду місця події, свідки, ймовірно, вилучили весь архів письменника. Саме тому до нащадків не дійшли рукописи та жодного кадру кіноплівки із зображенням Хвильового. Документи справи-формуляра свідчать про конфлікт між представниками прокуратури та ГПУ щодо вилучення важливих документів — передсмертних записок Хвильового.

Передчуття біди та боротьба з системою

Дружина письменника, Юлія Уманцева, відчувала неминуче лихо. Вона зізналася сусідові Аркадію Любченку: “Щось буде, щось трапиться. От пом’янете моє слово. Микола дивно мені натякнув, а ви ж добре знаєте його страшну, його проклятущу інтуїцію”.

Останні роки життя Миколи Хвильового були сповнені боротьби. Науковці та історики висувають різні версії причин його самогубства. Однією з головних є глибока депресія, викликана складними стосунками з радянською владою та усвідомленням трагічного шляху, яким ішла країна. Нищення національної інтелігенції та літератури ставало нестерпним.

Додатковим поштовхом міг стати побачений письменником голод 1933 року на Слобожанщині. За два тижні до самогубства, вражений масштабами Голодомору, Хвильовий писав:

Голод — явище свідомо організоване. Голод і розруха — хитрий маневр, щоб одним заходом упоратися з дуже небезпечною українською проблемою. Зрозумійте мене, будьте на часинку „єретиками“. Колізія тільки починається. Ця сталінська п’ятирічка — тільки третій акт нашої драми. Два маємо ще попереду. Але чи вистачить на них навіть нашого залізного терпіння? Хтось напевне знайдеться відважний, хтось перший крикне: „Годі! Завісу!“

— Микола Хвильовий

Також, за свідченнями очевидців, вплив на Хвильового мав арешт його друга Михайла Ялового 12 травня. Письменник намагався з’ясувати причини арешту, але марно. Антоніна Куліш, дружина Миколи Куліша, згадувала, що “Хвильовий п’яний бився головою об стіну — з відчаю”.

Одразу після смерті Миколу Хвильового було оголошено ворогом народу, його твори заборонили, а місце поховання незабаром зрівняли із землею. На могилі письменника немає надгробка, оскільки влада відмовила родині в дозволі на його встановлення. Могилу оточує частокіл з вирізьбленими ім’ям та датами життя, але він швидко гниє, і могила заростає.

Психологічні передумови та особисте життя

Відомо, що до 30-річного віку Микола Хвильовий вже мав кілька спроб самогубства. Він згадував у листі до Миколи Зерова: “Словом, достоєвщина, патологія, але застрелитися я ніяк не можу. Двічі ходив у поле, але обидва рази повернувся живим і неушкодженим: очевидно, боягуз я великий, нікчема”. Існує також низка свідчень про його демонстративні дії, пов’язані з темою суїциду. Наприклад, він якось прикладав револьвер до скроні, промовляючи: “Прощавай, Жан!”.

Микола Хвильовий був одружений двічі. Його першою дружиною була вчителька Катерина Гащенко, з якою він мав доньку Іраїду. Другою дружиною стала Юлія Уманцева, з якою він виховував її доньку Любу від першого шлюбу. Проте, за словами його друга Івана Сенченка, “і, хоч не любив її, ніс важкий тягар на собі”. Їхнє спільне життя не було щасливим, але Микола залишався вірним дружині до кінця, маючи репутацію “міцно жонатої людини”, як висловлювався Остап Вишня.

Репресії не торкнулися родини Миколи Хвильового. Після його самогубства Юлія Уманцева з донькою Любою переїхали до Свердловська. Ударом для Юлії стала заборона роману “Вальдшнепи” Миколи Хвильового. Весь тираж журналу “ВАПЛІТЕ” з другою частиною твору був конфіскований і спалений.

У 1959 році, прочитавши черговий напад на чоловіка в українському журналі, Юлія Уманцева перерізала собі зап’ястки. Любов Уманцева змогла відвідати Україну лише у 1990 році.